Думки про “поїду далеко та втечу надовго”

Авторка:

Таня Пилипчук

засновниця платформи “Пошуршимо?”

***

О 2-й ночі в аеропорту за чашкою кави перед новим викликом виникає багато думок. Чуже життя ззовні завжди виглядає так солодко. А своє – здається якоюсь безформенною та невизначеною дупою.

Часто помічаю істерію відносно теми мандрів світом та їх обов’язковості в самоствердженні людини.  І думки лиш про те, що мені щиро жаль людей, що зависли у подорожах, які

мандруючи світом втрачають домівку, а поміж купи мандрівників – лишаються самотніми.

“Примітка: зустрічала багато людей, що не бачать сенсу повертатися додому чи лишатися десь на одному місці. Вони вбачають у подорожах не спосіб чи шлях, а ціль.”

Як на мене, то подорожі – це ідеальний інструмент лишитися наодинці з собою, коли суспільні рамки не
тиснуть , коли від тебе нічого не вимагається і ти належиш собі – тоді відлущується луска несправжнього і награного, а лишається лише усвідомлення відповідальності за своє життя.

Коли маєш абсолютну свободу вибору – усвідомлюєш свою непричетність до інших життів. Гарно прозвучало у фільмі «Дика»: «Ти кажеш, що ти щаслива! Тоді скажи чи залежить чиєсь життя і щастя від тебе».

Сидячи на теплому піску райського пляжу біля ідеального океану чи на казковій вершині неприборканого вулкану – усвідомлюєш плинність моментів та часу, і в той же час – сталість свого єства.

Подорожі ефективні лише в якості засобу тимчасової втечі від свого середовища, щоб побачити чистого себе, без відтінків та присмаків.

І яку б роль ти не грав у новому суспільстві, де тебе ніхто не знає – ти все одно повертаєшся до себе, до себе справжнього.

І у цьому вся цінність. А відносно крутості та істерії навколо мандрів зараз, то мені  здається що культ подорожувань  перейшов із площини філософської та медитативної у площину реклами та моди, що спотворило його суть, як і всього, що потрапляє у цю сферу.

Чому ж я пишу все це після того, як провела в подорожах світом більше року свого життя, сидячі в аеропорту  перед ще однією мандрівкою? Логічне питання. Пишу це, бо бачу і не можу не писати, а також тому, що дійшла висновку, що не моє призначення кайфувати все життя, споглядаючи на нові картинки навкруги, а моя роль – створювати ці картинки на моїй землі, де я не є емігрантом чи іноземцем, де маю право вирішувати і впливати, створювати і розвивати.

***

Життя – не є прямою лінією. Це гори і ущелини, океани і пустелі,  ліси і степи. Ніколи смак перемоги не був би таким солодким, якби не усі перешкоди, що подолав на шляху.  Все ніколи не може бути тільки і чорним і тільки білим, все –  у палітрі кольорів.