Як підтримати себе в складний період другої річниці великої війни?

Авторка:

Наталка Шпот

Гештальт-терапевтка, викладачка Львівської бізнес школи

Календар наближається до поділки двох років від початку великої війни. 

Я пригадую коли в лютому-березні 2022 проводила вебінари з психологічними порадами та підтримкою, то складно було навіть уявити, що війна може тривати більше року. Пам’ятаю і свої почуття, і відгук з аудиторії, коли я запропонувала уявити, що це триватиме до кінця року. У мене всередині був сильний спротив, і аудиторія відгукувалась: «Наталко, не лякайте нас не кажіть так, це неможливо, бо це неможливо уявити».

Насправді вже майже 2 роки ми живемо в країні, в якій точиться війна не тільки за державну незалежність, а й за збереження українськості, за збереження кожного українського життя. 

Природа обдарувала нас чудовим адаптаційним механізмом — ми дуже швидко звикаємо до нового, навіть якщо воно достатньо неприємне, і забуваємо, якими ми були до цього. Тому буває дуже складно оцінити свій ментальний чи психологічний стан, просто відчувши себе тут і тепер, в моменті, особливо з врахуванням, що психіка робить все, щоб нас захистити від надмірно важких переживань.

Ми можемо просто нічого не відчути, відчути якесь середнє, якесь ніяке «окей». І це вже не окей. Бо нормальний стан — це коли ми відчуваємо, переживаємо, навіть якщо це складно і боляче, коли є емоційні гойдалки, ми більш живі і більш в порядку, ніж оце ніяке «окей». 

Ще мені здається ми дуже звикаємо до складних понять, якщо вони стають частиною щоденного життя. Я зараз говорю про виснаження, бути виснаженим, бути втомленим, не мати сил, не могти концентруватись, губити слова чи речі. Ми цей стан приймаємо як частину поточної реальності, але для нього є окремий медичний термін — астенічний синдром.

Ми звертаємо увагу на здоров’я і ним займаємось, коли щось болить, або коли щось працює не так, як хотілось би. Але якщо зміни настають дуже поступово і новий стан триває достатньо довго, ми його вважаємо новою нормою. Я хочу нагадати, що це не норма, це початок хвороби, яка далі може розвиватись багатьма способами. 

Хочу нагадати про наш з вами обовʼязок берегти власні життя і за них відповідати. І як би складно не було, починати робити маленькі, малесенькі кроки для виходу з цього стану.

В когось це буде повільна прогулянка чи подихати свіжим повітрям на балконі, в когось це буде послухати пісню, хоча б 1 на день, для когось це з’їсти не з пластикової коробочки, а засервірувати красиво страву, в когось тепла ванна замість швидкого душу. Бо єдина протидія хронічному стресу — це почати виробляти гормони, що відповідають безпеці, спокою, задоволенню, розслабленню. І в стані виснаження навряд чи це будуть якісь складні речі, більше користі принесе щось хороше, що ми можемо зробити через тіло для цілої себе.

Уявіть, що це повільний підйом вгору, крок за кроком, коли вершини ще не видно, але потрібно йти. Бо сісти, лягти, відмовитись від своїх потреб для психіки означає депресію, втрату сенсу та відмову від життя. 

Допис вдався не дуже оптимістичним, але я вірю, що ми зуміємо подбати не тільки про себе, а й знайдемо достатньо любові, щоб подбати про близьких і рідних. Бо байдужість — це теж одна з ознак депресії, втрати сенсу, відмова від життя. І щоб підтримати і вас, і себе, давайте зробимо невеличку практику.

Попри все, що змінилося, і я думаю, що цих змін багато, є речі, хороші, теплі, приємні, які не змінилися. Я пропоную завести сторінку в блокноті чи нотатку в телефоні і почати записувати ці незмінні, дорогі та цінні для вас речі.

Для мене наприклад, це особливий ранковий Львів — при сонячному світанку місто виглядає зовсім інакше, ніж вдень, наповнене людьми. Це усмішка моєї подруги. Запах парфумів. Це тістечка в улюбленій кав’ярні і багато-багато чого.

Бажаю вам пригадати ті речі, які ви любите і які дадуть нам сили здолати тяжкі часи.