Монада, діада, тріада: що варто знати про кожен етап стосунків. Розбирає психолог

Стосунки можуть збагатити наше життя й стати його цінною опорою, а можуть зробити нас нещасними. Чому так? Це залежить від того, якими ми були до зустрічі з партнерами і як працюємо над взаєминами.

Як будувати довірливі стосунки, разом долати труднощі, рости як пара й особистість? Як підтримувати одне одного, особливо під час війни, і бути найкращими батьками для дітей? Спробуємо розібратися із цим, користуючись підказками з книжки Володимира Станчишина «Для стосунків потрібні двоє» від видавництва «Віхола».

Монада: все починається зі стосунків із собою

Часто люди шукають пару, хоча ще не знайшли себе. Вони патологічно бояться бути наодинці, брати відповідальність за життя й шукають того, з ким буде «веселіше».

Але стосунки варто починати із себе.  Якщо ми навчимося бути із собою, то згодом навчимося й бути з іншими.

«Самотність — не хвороба, а наш внутрішній стан, який ми можемо навчитися розуміти, з яким маємо вчитися жити і який сприймаємо як невід’ємну частину нашого життя. Тоді сім’я стає доброю підтримкою двох самостей, що беруть відповідальність кожне за своє життя і вчаться допомагати одне одному, проте не зливаються в одну нерозривну ідентичність».

Що буде, якщо людина не знайде себе, а одразу зануриться в життя іншої? Це шлях до залежних стосунків, і часто — до насильства, зневаги, зради. Така людина не вірить у себе й боїться піти, навіть якщо страждає.

Діада: стосунки в парі — це робота

Чому так багато пар розходяться після року чи двох? Вони сприймають стосунки як стан ейфорії, піднесеності. Не треба докладати особливих зусиль, тобі просто добре, крізь рожеві окуляри гормонів партнери здаються ідеальними. Але цей стан минає. Якщо не збудувати нічого іншого, люди розійдуться. Адже справжні стосунки — це не тільки про метелики в животі, а й про постійний вибір. Вибір любити іншу людину, турбуватися про неї, слухати її, говорити з нею.

Як каже колега Володимира Станчишина, «сім’ю потрібно не лише плекати, але й клепати». Тож мріяти про стосунки — не те саме, що кожного дня працювати над ними.

Проте буває так, що партнери немов не чують одне одного. Валіза претензій стає такою великою, наче зібралися на пів року за кордон. Що тоді робити?

1. Говорити. Висловлюватися через я-повідомлення, бути уважнішими до потреб іншої людини. У жодному разі не нападати, адже це провокує іншу сторону на захист або втечу.

2. Багато говорити. Якщо вдасться, із фахівцем. Не з батьками, не з друзями («ой, який він поганий, мене ігнорує, нічого не робить»), а зі спеціалістом. Якщо партнер згоден, варто йти на сімейну терапію.

«Для стосунків завжди потрібні двоє. Якщо один партнер готовий говорити, а другий — ні, то жодної терапії не відбудеться. Ми не змінимо чоловіка чи дружину, хай як хотілося б. Проте знайти спосіб достукатися до нього чи до неї можна».

Також варто пам’ятати, що пара чи сім’я — це система. Якщо щось стається з однією її частиною, це обов’язково впливає на весь організм. Воно працює в різні боки.

• Якщо одна людина закривається, страждає вся система.
• Якщо один з партнерів уникає, це впливає на всю пару.
• Якщо партнерка йде в психотерапію, це впливає на неї й опосередковано — на всю сім’ю.

Тріада: коли любові й відповідальності стає набагато більше

Щоб розкрити цю тему, можна писати окрему книжку. Ба більше — книжки. Як змінюється сім’я з народженням дітей, чому школа стає таким серйозним випробуванням для батьків, як говорити з підлітками і як дати дітям свободу жити власне життя…

Але ключова думка від Володимира Станчишина, яка підходить для всіх батьків, така:  

«Наші діти дуже потребують безумовного прийняття, безумовної любові, безумовної безпеки».

Коли сини й доньки відчувають, що їх приймають, люблять, про їхню безпеку дбають, вони виростають психологічно зрілими особистостями.

А як же бути з підлітками, які стають «просто нестерпними»?

«Ми не мусимо погоджуватися з їхнім стилем одягу, релігійними поглядами, вподобаннями, ставленням до навчання, світоглядними позиціями, вибором партнерів — але ми можемо любити їх такими, якими вони є. Бо лише в добрих стосунках з підлітком можна встановлювати правила, яких він/вона дотримуватиметься».

Любов — це про безпеку й довіру

Якби зібрали всі праці про любов, то їхні стоси сягали б найвищих вершин. Але як у цьому потоці слів не розгубити суть? Як не знецінити смисл любові?

«Якщо забрати всі “мусі-пусі”, то з позиції психотерапії любов — це про почуття безпеки».

• Мені з тобою добре й затишно.
• Я не хвилююся, бо навіть якщо зі мною щось трапиться, ти про мене подбаєш.
• Я розкриваюся перед тобою, бо довіряю тобі.

Це по-особливому зрозуміло й відчутно під час війни, коли немає цілковитої певності в завтрашньому дні, а настрій вимальовує синусоїди. У такий час ми стаємо опорою для дітей і партнерів, а партнери — для нас. Добре, що є людина, яка обійме в підвалі та скаже: «Ми впораємось». Чи подзвонить із фронту й мовить: «Я тебе люблю. Я повернусь» (і почує у відповідь: «Я тебе теж. Повертайся живим»). Людина, з якою почуваєтеся собою, яка знає про всі ваші скелети в шафі, має ключі від різних таємниць, якій довіряєте так само, як і собі. І відповідаєте їй взаємністю.

Це велике щастя й велика розкіш. Для цього треба, щоб дві цілісні монади, які самотужки дають собі раду, вибрали бути разом, турбуватися одне про одного. А ще — вкладатися в стосунки (разом долати перешкоди, багато говорити, вчитися на чужих і власних помилках, створювати спільні ритуали і традиції й багато працювати над собою). Бути не 1 + 1 = 2, а 1 + 1 = 11. У любові своя математика.

---