Злість допоможе повернути наші кордони. Розмова з психотерапевткою Наталкою Шпот

Anastasiya Makhniuk
Поділитись

Як жити після побаченого насильства у Маріуполі, Бучі та ще багатьох містах України? 

Цілісність нашої держави порушено, ворог зачепив наші особисті межі, перейшов усі можливі кордони людськості. Серця мільйонів українців ятрить біль, жах та лють.

Як справитися з цими складними почуттями, обернувши їх на свою силу? Цим ділиться Наталка Шпот, гештальт-терапевтка й експертка спільноти “Пошуршимо?”

У статті розбираємо які можливості дають нам агресія, злість та ненависть, а також чому любов дозволяє нам залишатися собою. 


Дивіться відео розмови з Наталкою Шпот


ДУШЕВНИЙ БІЛЬ

Хотілося поговорити про те, що ми зараз усі проживаємо незалежно від того, де знаходимося — душевний біль. Душевний біль, як біль фізичний,  потребує багато чутливості й уваги. 

Якщо це велика рана, то ми до неї не ліземо, а сидимо поруч, додаємо вітамінів, тепла, обгортаємо, захищаємо її, щоб туди нічого не потрапило. Якщо це менші ранки — дмухаємо, лагодимо і теж гріємо… Чимало людей думають, що вони погано справляються з цим болем й роблять щось не так. Насправді — ви робите усе правильно. Нагадую, що війна — це біда величезного масштабу, до якої неможливо виявитися готовими. Тому ви справляєтеся наскільки можете і це добре.

Зміни починаються там, де ви можете собі сказати: “Я справляюся!” На цей момент просто скрутившись калачиком, роблячи щось чи навпаки — нічого не роблячи. Дозвольте собі це.

Ми робимо найкраще з того, що можемо

Прийміть факт: те, що ви зараз робите — це найкраще з того, що ви зараз можете. Якби могли щось робити інакше, то робили б, але сьогодні ось так.

Спробуйте побачити масштаб  біди й усвідомте своє право на горювання й на почуття, що виникають, аби не роз’ятрювати наші рани ще більше.

Усе починається зі співчуття до себе. Це та людська риса, яку зараз особливо треба плекати. Ненависть — ворогу, а співчуття — до себе й ближніх. Це те що робить нас людьми: коли ми не можемо пройти повз страждання іншого, підтримати й  допомогти, побути поруч.

АГРЕСІЯ  ДАЄ НАМ МОЖЛИВІСТЬ ЖИТИ

Колись я думала, що агресія —  це те саме, що й зло. Мій погляд змінив засновник гештальт-терапії Фредерік Саломон Перлз. Він стверджує, що агресія — це вітальна (життєва) сила, рух вперед.

Варто прийняти факт, що усі люди достатньо агресивні створіння, до того ж самого малечку. Бо немовля ссе молоко з грудей своєї матері, по факту “їсть” її. Виходить, що це малятко  є агресивним створінням, але грудне вигодовування потрібне для його виживання. Ще приклад: ви кусаєте яблуко. Це теж агресивний жест, бо так ви руйнуєте фрукт, щоб наситити себе.  Коли дихаю, то водночас забираю трішки повітря в інших. Це є агресивні дії по суті, хоч і не завдають шкоди тим, хто поруч.

Агресія і любов мають спільну природу. Ось уявіть як хтось вам каже: “Ти така класна, хочу провести з тобою все життя! Прийду у твій дім і буду з тобою мешкати”. Це є агресивний жест, бо в ньому проявляється зазіхання на ваш простір. Але якби це бажанням було взаємним з нашого боку, то ми б отримали любов: я хочу бути з вами  й ви хочете бути зі мною. Моя агресія зустрічається з вашою агресію і скеровується на одну і ту саму ціль.

Виявляючи свої почуття, я не роблю зла іншим, бо людина поруч має право сказати “Ні”. Важливо, щоб наша агресія поважала кордони інших людей. Якщо не буде цієї поваги, то це викликатиме злість оточення, адже ми руйнуватимемо їхні межі.

Агресія дає нам сили для життя

Агресія — наша життєдайна сила, вона дає нам можливість жити. Ми маємо її від народження. А що ми з нею робимо внаслідок виховання, власного вибору — це уже наша відповідальність.  Бо ми можемо її скеровувати як на руйнування, так і на творення.

Якщо скерувати агресію на свої “хочу”, але з повагою до кордонів інших, це будуть якісь чудові речі. Якщо ж скерую лише на досягнення своїх потреб, ігноруючи кордони інших, тоді я сама творитиму зло й отримуватиму його ж у відповідь.

ЗЛІСТЬ: ПОВЕРТАЄМО СОБІ СВОЄ

Особисті кордони можуть бути порушені війною, новинами, втратами. До того ж ми самі можемо порушувати свої кордони, коли працюємо до виснаження й втоми. Реакцію на все це буде злість.

Водночас злість — це енергія, за допомогою якої ми ці кордони можемо собі повернути. Треба визначити від чого ця злість, який кордон порушено, яку мою персональну межу перейдено. 

Якщо це моя втома й це лишень роздратування від виснаження, яке я не можу стримати, то слід просто відпочити. Якщо мені боляче, тому що я переживаю утрату, то варто прийняти що у цій злості є біль й дозволити собі виплакатися, покричати, потовкти кулаками й ногами, погорювати.

У злості є енергія, що допоможе нам повернути свої кордони

Також злість може допомогти поставити ціль. Зрозуміти, що погані люди роблять зле й запитати себе що я можу зробити, аби завадити цьому.

Злість як така не є ані доброю, ані поганою.

Якщо її розплескувати, вона ранитиме інших. Якщо я усвідомлюю через що вона, то зможу віднайти спосіб як їй дати раду. 

НЕНАВИСТЬ ДО ВОРОГІВ і РЕАКЦІЯ НА ГЕНОЦИД 

Нині стало багато запитань на кшталт “А чи нормально злитися на ворогів? Мені кажуть, що треба залишатися людиною…”  Тут варто почати з них — ворогів.

Мені подобається, коли росіян називають орками, звірами. Бо перша реакція — людина такого вчинити не може. Але коли ми їх називаємо тваринами, це означає, що вони не мають нести відповідальність як люди. Тому важливо пам’ятати, що злочини в Україні зробили люди і вони мають відповідати як люди.

Адже у тваринному світі усе просто, там немає ні добра, ні зла, є лише виживання. Право сили серед тварин є вирішальним. Добро і зло є людськими категоріям, вони є нашою мораллю та етикою. Люди — істоти колективні, а тому мусять мати колективний договір, який регулюватиме відносини. Мені здається, що у нашому суспільстві є договір: допоможи ближньому, не кривдь слабшого. 

Бути людиною — це мати ось цю культуру, внутрішні межі, які не дозволяють чинити насилля

Те, що вчинили російські окупанти в Бучі, Ірпені й припускаю в інших містах теж, викликає жах, а за цим жахом до нас приходить лють і ненависть. І це нормально. Ми наче занозу в тілі, хочемо виштовхнути біль від побаченого. 

Зараз ненависть і лють говорить про те, що українці сильні духом, адже такий рівень насилля міг нас залякати й змусити втекти. 

Злість і страх — це наче з’єднані посудини, де рідна переливається з однією в іншу. Якщо мене лякають, то я буду реагувати злістю або втечею. Ось тому я кажу, що реакція українського суспільства на події в Бучі — це нормально, ми реагуємо люттю, непримиренням зі злом.

РІЗНИЦЯ МІЖ ЗЛІСТЮ Й НЕНАВИСТЮ 

Злість — це пряма й гаряча реакція на порушення кордонів. Ненависть — комплексне і складне почуття. 

Якщо ви прислухаєтеся до ненависті всередині себе, гадаю кожен знайде трішки різні відтінки: відторгнення, відраза,  жах, злість … У ненависті сплетені кілька переживань водночас, тому вона наче холодніша й застигла.

Злість і лють дають енергію рухатися, атакувати, захищатися. Натомість ненависть застрягає в нас, немов камінь в серці, щось обтяжливе. У ненависті немає виходу, вона чекає моменту помсти, а от злість дає енергію прямо зараз.

Злість допомагає нам захищатися

З ненавистю складно впоратися, бо у ній заховано безсилля. Пригадайте ситуації з мирного життя, наприклад, хтось сказав прикре слово, “відбив” кавалера, а ви нічого не може з цим вдіяти й починаєте ненавидіти.

Щоб утримувати  ненависть у собі йде багато ресурсів. Було б добре свою ненависть розібрати на складники: лють (бо ці злочини неприпустимі), відраза (таке могли зробити люди з низьким рівнем культури), безсилля… А тоді працювати зі складниками своєї ненависті по окремості.

Подумати якого б покарання ви хочете кривдникам та уявити його. Дайте собі цей імпульс прожити тілом. Важливий момент дозволити собі погорювати за невинно загиблими людьми.

ЯК ПРОЖИТИ НЕНАВИСТЬ ТІЛОМ

Завдання роботи з ненавистю в час війни —  не позбутися її, а лишити з неї те, що вам буде допомагати. 

Наприклад, злість, яка даватиме енергію на досягнення цілей. А ще трішки безсилля, аби не виходити за власні межі, бо стаючи всемогутніми, ми випадаємо з реальності. А ще позбутися відрази, бажання відторгнення…

Також ненависть може бути частиною болю. Якщо залишити в собі дрібку болю, з часом вона може стати нагадуванням “не дружи з росіянами”.

Знайдіть образ цієї ненависті. Якщо це камінь, чи можете його роздробити, розплавити? Якщо ж навпаки це образ чого м’якого, чи можете ви його видихнути, пройти крізь нього? Уявіть це.

Не бійтеся своєї злості! Пам’ятайте вона — ваша сила й енергія, ваше бажання жити.

Але також я можу припустити, що події в Бучі, насилля над жінками й дітьми, могли сколихнути ваш особистий травматичний досвід.  Якщо ви відчуваєте опір йти в  ненависть, жах, біль, тоді робіть це не самотужки, а, наприклад, разом з терапевтом. 

ДЕ МІСЦЕ ЛЮБОВІ НА ВІЙНІ

Ненависть дуже фокусує нас на об’єкті ненависті. Виходить, що постійно живеш з ворогом “в голові” й поки ти з ним, то перестаєш бачити світ довкола, думки лише десь там, де зможеш помститися. Ось тому важливо відкріпити злість від ненависті й почати щось робити, щоб не відмовитися від свого життя заради планів помсти.

Ми ненавидимо окупантів, бо любимо своїх людей

Вибираючи жити в ненависті тривалий час, ми руйнуємо свій внутрішній світ, нашу культуру.  А де ж тут любов? Зважайте: ви ненавидите ворога, бо співчуваєте скривдженим. А співчуття — це любов.

Я б хотіла, щоб ви розглянули любов як те, що робить вас вами. Любов — це близькі люди, рідні місця… Ви стали такими, бо у вашому житті були ці речі.

Розповім на своєму прикладі. Я народилася ще в радянський час, у звичайній радянській сім’ї, батьки не були партійними… І от у нас в родині був присутній такий елемент радянщини — подвійні стандарти, те, що назовні не відповідає тому, що всередині. Наприклад, на щодень ми їли одне, але для гостей накривали стіл інакше, між собою можна було сваритися, але назовні треба показувати, що ми щаслива сім’я. Часто говорилося про важливість навчання, але нікого не цікавило які предмети мені подобаються, було важливо аби табель був гарним. Якось так я навчилася, що моя думка нікого не цікавить, а якщо я ще й ризикую потрапити “під роздачу”, то деякі теми краще взагалі не починати.

Коли ж я зрозуміла, що можу говорити правду, про свої відчуття, то це стало настільки цінним для мене, що сама думка про те, що росія хоче, аби ми всі жили як в СРСР — нестерпна. Я люблю своє право говорити правду,  я люблю своє право висловлювати власну думку й бути цінною. 

Кожен з нас має своїх людей, місця, традиції, цінності — набір того, що любить і хоче зберегти у цій війні.

Якщо наша діяльність є цінною для вас — підтримайте фінансово платформу “Пошуршимо?” на PATREON і станьте популяризатором українського контенту про саморозвиток.
Долучайтеся у спільноту саморозвитку “Пошуршимо?”. Це онлайн ком`юніті для жінок, що разом творять продуктивне життя в гармонії з собою. У спільноті щомісяця відбуваються майстер-класи, відеоконференції, спілкування в чатах, діє книжковий клуб. долучитись
Напиши, якщо тобі відгукнулося

Поділитись

Читайте також

.