Виписалась, виплакалась, полегшало. Як щоденник рятує у війну

Якщо ви ще не ведете щоденника, то ми йдемо до вас. А якщо без жартів і алюзій, то в цій статті розповідаємо про техніку, яка може захистити вашу менталку під час війни. Якщо ви за кордоном, якщо психотерапія вам тимчасово не по кишені, якщо дуже штормить — і ще багато різних «якщо». Чому варто виписуватися, чи обов’язково робити це регулярно, до чого тут Симоненко, мультик про панду й одиночна камера — читайте в публікації. На неї надихнув ефір «Техніки ведення щоденника» з психологинею Анною Шийчук.

Читайте або дивіться.

Вести щоденники — потреба не тільки сучасної людини

На глиняних дощечках, що дійшли до нашого часу, люди писали не тільки заповіді чи закони. Науковці знаходять там ще й чутки і плітки. Хтось видряпував мамонта на стіні, хтось говорив про себе чи роман сусідів, а хтось і досі намагається лишити своє ім’я на якомусь артефакті. «Тут був…»  і «Тут була…» на пам’ятках мистецтва — підтвердження цього.

Науковців це, можливо, розчаровує, а от психологів — тішить:  отже, у людей дуже давно була потреба розповідати про життя, тобто віддзеркалювати частину себе в навколишній світ.

Фройд про це писав як про сублімацію: коли в нас усередині є якась емоція чи енергія, то ми маємо її спрямувати в щось — творчість, роботу, письмо.

Вірші, музика, тексти пісень і щоденників допомагають пряміше сказати про те, що відчуває людина. Цілком робочий інструмент, хоч і не завжди усвідомлений.

Часом він буквально рятує людині життя. У подкасті «Дикі мандри» є розповідь про чоловіка, який подорожував світом на човні і тривалий час «тусувався» з рибами.  На щастя, у нього із собою був маленький блокнот. Потім цей чоловік казав, що нотатник допоміг йому не збожеволіти на самоті. Так, поруч були рибки, але з ними не поговориш…

Щось схоже є й у фільмі «Метелик»: тільки там не рибки, а п’ять років в одиночній камері. Щоб не втратити глузду, чоловік писав на стіні. Це реальна історія, і за нею не один досвід самоти, яку допомогли пережити щоденники. Хай вони й були стінами камери.

Цими історіями ми ділимося не для залякування, а щоб показати, яку рятівну силу має ведення щоденника.

Яка користь від письма? 

Відчуття легкості. Виписала на папір — і мов камінь з плечей скинула чи схудла на кілька ментальних кілограмів.

Упорядкування думок. Вилила три сторінки — і мов думки розклала по поличках.

Зниження тривожності, стишення емоцій. Спершу ми називаємо емоцію, вона нас дужче захлинає. Тоді проживаємо якийсь шматочок — і далі стає легше. Емоція відпускає нас. Уже не треба тягнути за собою цей камінь.

Кожному пишеться про своє. Хтось про злість і хаос у голові, а хтось — про печаль. Якщо ви забули про цей світлий сум, розгорніть томик з віршами Симоненка.

Побічки: а раптом від виписування стане гірше?

Наша психіка така мудра, що не дасть доступу до того, що ми не зможемо пережити. Ми це не усвідомимо. Якщо ми щось усвідомлюємо, то психіка «проглянула» це і «дала згоду»: «Це ми переживемо». Не все зразу, звичайно, а шматочками.

Щоденник якраз задає нам корисні межі. Є початок і кінець зустрічі.  Я зібралася, сіла, розгорнула блокнот, вилила три сторінки, проплакалася й пішла далі вершити справи 🙂

Це дуже добре. Якби ми 100 % часу порпалися у власних переживаннях, то вже здуріли б.

Як «правильно» фрірайтити?

Що писати? Тут немає універсальних правил, адже це вільна техніка. Що спадає на думку, те і пишеться. Як довго? Тут також без директив, але є підказка: класно, якщо це буде по три сторінки тексту або по 15–20 хвилин.

Якщо вам важко почати, поставте собі універсальне питання: «Як я?».

Це аналог воєнного зізнання в любові з двох слів («Як ти?»), тільки обернене на себе. На нього класно відповідати крізь призму почуттів. Що я зараз відчуваю?

Якщо з емоціями і почуттями важко, можна написати, надрукувати чи завантажити на телефон шпаргалку з переліком. Він є і на кожному розвороті щоденників Mirror Books. До речі, електронну версію «Щоденника війни» можна завантажити безкоштовно.

Коли переглядатимете список, око зачепиться за те, що ви відчуваєте зараз.

Ви втомлені й виснажені? Чому? Імовірно, через війну. Набридли повітряні тривоги, ви не висипаєтеся, втрачаєте контроль над життям, бо не знаєте, коли вимкнуть світло і чи буде вода й тепло. Завдяки щоденнику ви назвали почуття, «виговорилися». Стало легше, ви повернули контроль над власним життям — принаймні на тому рівні, де можете вплинути.

З якою ви табору — «регулярно» чи «за потребою»?

Якщо людина любить ритуальність, їй добре буде почути: «Пишіть щодня. Виберіть годину й пишіть!». Вона повірить у це — і писатиме.

Іншій же треба сказати: «Тихо-тихо, не хвилюйтеся. Не треба себе змушувати. Пишіть тоді, коли хочете». Вона розслабиться й писатиме досить часто, бо на неї ніхто не тисне одвічними «треба». Вона діє від «хочу».

Інша справа, коли в жахливому стресі людина забуває елементарно турбуватися про себе. Тоді класно мати чіткий ритуал. Наприклад, о 9 ранку я п’ю воду, о 9:30 — снідаю, а о 9:45 — пишу в щоденнику. Але це якщо рутина заспокоює, дає відчуття контролю й підтримку для менталочки.

Якщо щоденна практика лякає, але ви хотіли б писати, перетворіть це на челендж. Наприклад, 7, 10, 14 чи 30 днів фрірайтингу. Не очікуйте дива — просто спостерігайте за собою.

«Не працюють ці ваші щоденники»

Одна з найбільших пасток — сподіватися, що раз випишешся — і життя зміниться. Людина очікувала на диво, а його не сталося. З’явилося розчарування.

Щоб такого не сталося, уникайте очікувань і докладайте трохи більше зусиль. Щоденники працюють, коли ми тривалий час пишемо — і не до кінця сторінки чи зошита, а до кінця своїх переживань.

Якщо ми переживаємо тривалу емоційну кризу, як от під час війни, то щоденник за два рази не допоможе. Не тому, що він поганий, а тому, що всередині забагато емоцій.

«Ну зовсім не пишеться»

У тілесно-орієнтованій терапії можна показати емоцію тілом, в арттерапії  — намалювати чи зліпити. Шукайте, що підходить вам. Може, ваш спосіб — не писати цілими реченнями, а малювати схемами, проговорювати вголос.

Варто прислухатися до себе — там точно є відповідь. Немає відповіді? А може, немає достатньо часу чи безпечного простору, щоб писати, малювати, проявляти емоції?

Коли ступор від питання

Ви заповнюєте воркбук якогось курсу або ведете терапевтичний щоденник і раптом зупиняєтеся на якомусь запитанні. Воно вам неактуальне, та що там — бісить вас! Як бути? Закинути все, змусити себе чи пропустити?

Краще оминути неактуальне й описати інші, які більше підходять, аніж злити енергію й згорнути курс чи щоденник.

Під грифом «Секретно»

«А раптом хтось прочитає?» — страх тих, хто вже мав негативний досвід. Старший брат дістався до щоденників сестри і висміяв її почуття, мама знайшла записи й потім влаштувала допит. Чи ще гірше — допридумувала собі й влаштувала з’ясунки, як у мультику «Я — панда».

Прикро, якщо у вас є схожа історія. Спиніться на мить і поспівчувайте собі в тій ситуації. А потім усвідомте, що відтоді ви дуже змінилися. Як мінімум — виросли й можете постояти за себе.

Тому подбайте про те, щоб писати і зберігати щоденники в безпечному просторі. Пишіть у власному куточку, кав’ярні, у парку — де вам комфортно. Зберігайте там, де «стороннім вхід заборонено»: у шафі, у сумочці тощо.

Якщо людина й там знайде, то питання не до вас і щоденника, а до неї. Чому вона дозволяє так глибоко перетинати ваш межі та влазити у ваші речі? Здається, це привід для чесної розмови й обстоювання кордонів.

Але це вже інша тема.

Сподіваємося, цією публікацією ми надихнули вас на самодопомогу — вести щоденник і відпускати власні емоції (це завжди важливо, а під час війни — життєво потрібно). Ну, і звісно, тримати свої записи в безпечному місці 🙂