Спалах радості посеред суму: чому варто святкувати Різдво?

Думки українців щодо святкувань розділилися. Одні вважають, що цього року не до свят. Настрій не той, стільки людей страждає. Та й гроші на придбання ялинок і вогників краще перерахувати на армію.

Інші кажуть, що війна не скасовує свят. Ідеться не про розваги, а про радість у час смутку, підтримку, традиції, цінності. І я з ними згодна. Ба більше, в нашій історії є багато прикладів гірко-радісного Різдва. Далеко не завжди у своїх домівках і з усіма рідними. Зі слізьми й усмішками, кутею і сухарями, з теплом і холодом, а головне — з вірою.

Чому Різдво стало не тільки релігійним, а й світським святом?

Для християн Різдво — це спогад про подію, що назавжди змінила історію. У світ прийшов той, кого чекали тисячі років. Бог тепер був не десь далеко, а на землі. Він мав тіло, ріс, спілкувався з людьми, відчував різні емоції (зокрема і плакав за другом Лазарем, розгнівано розганяв торговців із храму). А ще подарував людям віру, надію і новий вимір свободи.

Такі цінності — радість, віра, надія і свобода дуже відгукнулися людям з усього світу. Ось чому Різдво стало не тільки релігійним, а й світським святом. Воно додає сил, радості, єдності. Це не раз підтверджувала й українська історія.

Поштівки і прикрашені криївки: як святкували Різдво в УПА

Джерело: www.istpravda.com.ua

На «Історичній правді» є чудова добірка повстанських поштівок. У них поєдналися сюжети Різдва й народження Української Держави. Чи не на кожній є зірка, яка увібрала багато символів. Вона про світло, тепло, дороговказ, перемогу життя. На деяких листівках повстанці колядують і держать зірку з тризубом, а гуцул трембітає і водночас тримає гвинтівку за плечима. Ангели показують шлях повстанцям. Партизани в лісі гріються біля вогню, поглядають на віфлеємську зірку і тризуб, що прикрашає вершечок ялинки. Новонародженому Ісусу вклоняються три царі: гетьман, княжий дружинник і партизан. Над сталінським концтабором майорить повстанський вертеп.

Це своєрідне послання: Христос рождається — і вільна Україна також.

Згадки про Різдво закарбувалися не тільки на листівках, а й у спогадах самих повстанців. Зокрема мене дуже вразили розповіді діячки УПА Марії Савчин. Із припасених продуктів вони готували вареники й борщ. А зерно для куті ховали ще у вересні! Криївки — підземні укриття — оздобляли спеціально до свят: прикраси робили із соломи й кольорових обкладинок від зошитів. Попри небезпеку й підступність енкаведистів вони готувалися, стрічали Різдво, колядували. Повстанцям допомагали селяни, бо ж Різдво гуртує.

Позичені ялинки, кутя із сухарів: як стрічали Різдво в Аушвіці

Неможливо читати без сліз, як українці в Аушвіці готувалися до свят. Але я вдячна історикині Олесі Ісаюк, що поділилася історіями про це.

Якщо коротко, то на долю українців випало три Різдва в цьому концтаборі (1943, 1944, 1945). Якогось разу вони «позичили» ялинку в поляків, які відзначили свято на два тижні раніше. Іншого — деревце десь потай викорчували працівники  робочих бригад і притягнули в барак.

Святковою скатертиною став шмат чистого полотна, добутий у таборовій пральні. Кутею — сухарі зі штучним медом. І щоб приготувати таку страву, доводилося кілька тижнів відкладати щось зі свого мізерного раціону. Справжніми делікатесами були розмочений у воді хліб, печена картопля, а особливо — поцуплена в есесівців ковбаса.

За кожен крок можна було потрапити під «дим» чи кулю, але це не всіх спиняло. Щоб влаштувати свято, українці ризикували життям і єдналися. Є свідчення, що бандерівці кликали на вечерю невільників із Центру України. За словами Олесі Ісаюк, це були підлітки, які «загриміли» за втечу з примусових робіт, полонений червоноармієць і селянин.

А потім було колядування — такої гучності, щоб підтримати ув’язнених і не насторожити варти. Тому готуватися і святкувати Різдво в таких умовах було надлюдським подвигом. Але українці йшли на це. Вони гуртувалися, вірили, сподівалися. А ще, як каже Олеся Ісаюк, бунтували. Проти системи, проти зла.

Найсумніша колядка

Ми звикли до величальних і піднесених колядок: чи тих, що розповідають про народження Ісуса, чи тих, що збереглися з дохристиянської доби. Вони різні за змістом, але містять схожі месиджі, як-от величальні інтонації, «щедрий» і «добрий вечір» у приспіві.

Але є одна народна пісня, що вибивається із цього ряду. У ній ідеться про «сумний Святий вечір» у 1946 і 1947 роках (є різні варіації).

За одним сюжетом, мати й діти сідають до вечері, а їхній батько — в Сибіру. Але навіть там він «споминає Святий вечір по всій славній Україні». Ще одна жінка плаче за чотирма синами-соколами, з якими її розлучили.

В іншій варіації пісні цей вечір сумний ще й тому, що українців «в кайдани закули, в тюрми посадили, люд невинний тисячами в землю положили».

Але навіть у цих умовах люди лаштують вечерю, пригадують своїх рідних і моляться за свободу України:

Зірка з утеплювача, кутя від волонтерів: Різдво під час війни на Сході

У 2014–2021 роках Різдво також ніхто не «скасовував». Волонтери возили на передову кутю і вареники, готували вертепи й колядки. Та й самі захисники прикрашали ялинки, з підручних матеріалів лагодили різдвяні зірки, стрічали свято в родині побратимів, згадували про тих, хто загинув.

Різдво під час повномасштабної війни буде інакшим, але волонтери все одно збираються везти на передову гостинці, вертепи, колядки. Не задля розваги, а задля підтримки. Нам зараз особливо потрібні єдність, внутрішнє світло, спалахи радості в часи смутку.

Не зрадити тих, хто плекав Різдво

Для мене всі ці українці — і повстанці, які в лісі біля вогнища колядують, і невільники в таборах, які ціною життя готуються до свята, і розлучені сім’ї, які в сумний Святий вечір пригадують рідних і моляться за Україну, і нинішні захисники, які єднаються з побратимами й прикрашають ялинки — нагадують про символізм Різдва. Це свято віри, надії, свободи, єдності, радості. Попри боротьбу, ворогів, сумні новини, втрати.

Викреслити його на рік з календаря, бо «зараз війна і не до свята» — це немов зрадити пам’ять усіх тих, хто його відзначав ціною власного життя.

Це несвідомо підіграти ворогу. І хай його лице й методи змінюються, та суть лишається та сама: «не треба Різдва».

Коли я побачила фото із цим совєтським плакатом, мене мов заціпило: «Родітєлі нє сбівайтє нас с толку нє дєлайтє Рождєства і йолку». Але потім перемкнуло на бунтарський дух: «Не дочекаєтесь! Буде в мене свято, ялинка, кутя, колядки й віншування». І хай радість перемішується зі смутком, хай у повітрі пахне мандаринами, квашеними огірками і втратами, але ніхто не забере в мене Різдво.

·  Для мене як християнки це величне свято.

·  Для мене як українки це частина історії, традиції, культури, у якій переплелися і християнські, і давні слов’янські мотиви.

Тому цього року я прикрашатиму ялинку, варитиму кутю й вареники, запалюватиму свічку, молитимуся за тих, хто поруч і хто в пам’яті, колядуватиму, бажатиму дідусевими словами: «Суди, Боже, провести й на той рік дождати». І додаватиму від себе: «У мирі, радості, єдності».І навіть якщо доведеться бути без світла чи у сховищі, у мене буде Різдво. З радістю серед смутку і внутрішнім світлом. Як сказав Глава УГКЦ, «не так електричні лампочки на ялинках повинні світитися, як наші обличчя і серця, наші уми. Багато разів нам бракувало чогось, але ми вміли радіти і святкувати навіть у таких обставинах». Навіть у війну. Навіть попри війну.

Замість поскриптуму

Нам може здаватися, що ми не можемо радіти в такий страшний час, а отже, не можемо відзначати Різдво. Але будьмо відвертими: нам важливі різні емоції та почуття. І радість — одна з найважливіших. Вона додає сил і мотивації рухатися далі. А додаткова енергія нам ой як потрібна. Звичайно, ніхто не закликає «вичавлювати» із себе радість чи «бути в настрої». Але як кажуть у «Пошуршимо?», настрій потрібно створювати. І різдвяно-новорічна рутина якраз про це.

До речі, про рутину. Вона дуже потрібна нашому мозку, адже показує, що лишилося щось постійне, впорядковане. Якщо ми щороку прикрашали ялинку, слухали колядки й готували кутю, а зараз відмовимося, наш організм сприйме це «збій», стрес.

До того ж лаштування до свята, зустрічі з рідними, добрі справи для інших — усе це приклади соціалізації, гуртування. Того, що нам так важливо. Хоч би де ми були — вдома, у рідних, у гуртожитку для тих, хто полишив домівку, за кордоном — нам важливо бути з іншими, ділитися, підтримувати одне одного. Це стосується і дорослих, і дітей. Дітям же особливо потрібне свято: отримувати миколайчики, прикрашати ялинку (хоч зовсім маленьку чи навіть гілочку у вазі), чути запах мандаринок. Це заспокоюватиме і даватиме відчуття безпеки.

Для тих, хто за кордоном, традиції будуть невидимою ниткою, що з’єднує з Україною. Так, наші сім’ї можуть бути розділеними, але Різдво — те унікальне свято, яке збирає всю родину. Навіть якщо не фізично, то подумки. Навіть якщо ця родина — всі українці.

---