Офіцер ЗСУ, психологиня, жінка на війні: історія Мар’яни Охремчук 2.0

Березень 2021: ми готуємо натхненну історію Мар’яни Охремчук — офіцера ЗСУ, психологині в напрямі КПТ й учасниці спільноти «Пошуршимо?». Говоримо про біг, естетичні сніданки, прийняття себе, поезію і свічки.

Грудень 2022: ми готуємо натхненну історію Мар’яни Охремчук — офіцера ЗСУ, психологині й учасниці «Пошуршимо?». Говоримо про шлях до служби, виклики жінки на війні, психологічну підтримку воїнів, поезію і свічки. Так-так, поезію і свічки. Має ж бути щось постійне в цій непостійності.

Чи готувалася Мар’яна до повномасштабної війни, як зустріла 24 лютого, з якими викликами стикнулася, як підтримує ментальне здоров’я воїнів і що хотіла б сказати цивільним — про все це читайте далі.

Цивільне й військове навчання і шлях до ЗСУ

Наразі я офіцер Збройних сил України, якщо точніше — капітан (так звучить моє військове звання, а посада пов’язана з психологічним забезпеченням). Навіть навчаючись у цивільному виші, я уявляла себе у військовій формі, й у 2015 році у мене з’явилася можливість потрапити до лав Збройних сил України. Прийшла на службу звичайною рядовою, потім стала сержантом, а після різноманітних навчань отримала офіцерські погони.

У військо я йшла свідомо, знаючи, що буду військовою психологинею. Я мріяла потрапити в цю структуру, бо почалася війна на Сході — і я хотіла бути корисною, причетною до цих процесів. Крім того, завжди уявляла, що в армії все дуже чітко, структуровано, і ця структурованість також мене вабила.

Це довгий шлях, але я бачила мету й не бачила перепон.

За плечима в мене вже була психологічна освіта: я закінчила Дрогобицький державний педагогічний університет за спеціальністю «соціальна педагогіка та практична психологія». Та в цивільному виші не було військової справи — це я доучувалася «по ходу», зокрема й закінчила Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Також разом зі службою й військовим навчанням я розвивалася в психології, коучингу, здобувала освіту в Інституті когнітивно-поведінкової терапії УКУ. Він дав мені багато інструментів, цеглинок для фундаменту особистого зростання, які використовую в повсякденній військовій справі.

Ось так для мене поєдналися цивільний і військовий досвід. Кожен з них — як чорне й біле — неможливі одне без одного. Якби були суто військова психологія і військовий навчальний заклад, виникло б багато прогалин, я не розуміла б інших процесів. Якби суто цивільна психологія — я не розуміла б військового середовища.

До 24 лютого: від заперечення до прийняття

Напередодні повномасштабного вторгнення було багато розмов про це, вони лилися звідусіль. Але я заперечувала це, мабуть, на 95 %, а то й 99 %, оскільки не могла повірити, що в ХХІ столітті в центрі Європи таке відбуватиметься. Це було такою жахливою думкою, що я навіть не дозволяла собі про це думати. Я заперечувала це в розмові із цивільними товаришками. Я казала «Це неможливо» на зібранні з коліжанками — навіть напередодні 24 лютого. Але, на жаль, сталося зовсім по-іншому.

Ранок 24 лютого

Війна застала мене вдома. Зранку пролунав сигнал тривоги: терміново з’явитися на військову службу. Але це не насторожило мене. Ми вже десь місяць до того були готові до чогось: по тривозі піднімались, прибували в нашу військову частину. Я сприйняла сигнал як чергове навчання.

Щоб було зрозуміліше: кілька років поспіль мої ранки починалися не з новин і соцмереж, а з ресурних занять: бігу чи йоги, медитації, вдячності, естетичних сніданків. Той ранок не був винятком: перед роботою я помедитувала, зробила записи в щоденник вдячності, поснідала при свічках… І тут дзвонить родич, каже, що «почалось».

Я відкрила перше джерело з новинами і прочитала про все це божевілля… Одразу розбудила чоловіка… Це був повний шок і страх від того, що відбувається і що буде далі. Зринали різні думки: а що, як це кінець?.. Ми ж розуміємо, яка рф за масштабами. Охоплював страх.

Звичайно, на роботі, куди я з’явилася за сигналом, були алгоритми, що, коли і як робити.

Але в реальному житті далеко не завжди все спрацьовує так чітко, як прописано. Вмикаються зовсім інші механізми, не такі, як ми собі передбачали. Ми думаємо, що зреагуємо так-то й так-то, але на сильному стресі виходить інакше. Ми відреагуємо залежно від того, у якому стані наш організм, чи маємо ми ресурси, чи наша батарейка повна, чи вона на нулі й от-от сяде.

Після 24 лютого

Лишитися в тилу загалом було можливо. У нас маленький підрозділ, та все одно було з кого вибирати. Але я ще роками раніше прагнула тривалий час побути в зоні АТО й ООС — так тоді називали війну. Тому після слів керівника сказала, що хочу бути причетною до цих процесів. Це поклик душі, серця, розуму. Хто як не ми — молоде покоління, яке може щось змінювати, йти вперед, знає, за що стоїть?.. Тому рішення було миттєвим. Я навіть раділа, що їду ближче до лінії зіткнення, хоча оточення сумувало й часом було проти цього.

Як це — бути психологинею військової частини

Я позиціюю себе як психологиня військової частини. Психологія і військо — це дуже цікава й важка взаємодія. Вона дуже відрізняється від психології в цивільному середовищі. Те, що більш-менш органічно спрацьовує в одних умовах, в інших — з великими зусиллями. Але хай як важко, ці зусилля дуже важливі.

Зброю постійно треба чистити, щоб вона добре служила. Людську психіку також потрібно час від часу підтирати, підчищувати, щоб вона могла якісно функціонувати. Цим ми й намагаємося займатися. Бо якщо цього не робити, доведеться стикатися з дуже важкими наслідками.

Але в кожного воїна свій досвід. Хтось цікавився психологією, а хтось ставився до неї скептично. Тому навіть слово «психолог» у такому середовищі сприймається досить дивно й цікаво. Наша роль — мене й інших психологинь у військовому середовищі (а це подвійний виклик: і як жінки, і як фахівчині) — дати інструменти, інформацію, щоб воїни вклали кілька ментальних зерняток у своє здоров’я, допомогли собі в тих умовах, у яких опинилися.

Звучить цілком логічно, але на початку я стикнулася з хаосом і невідомістю.

Якщо ти, наприклад, снайпер, то маєш чіткий алгоритм дій. Якщо ж ти психолог, то твої алгоритми в нових умовах не працюють. Під кожне середовище треба шукати підходи й методи, які спрацюють саме тут. Наші воїни по всій лінії фронту, але в кожної структури свої завдання, призначення. До кожної треба шукати свої мініключики.

Спочатку мені було дуже важко: ями, падіння… Але, на щастя, я їх пережила й маю чіткіше уявлення, як діяти далі. Як хоч трішки допомагати своїм воїнам, нести їм хоч краплинку світла, добра, інформації, що підтримає їхнє здоров’я.

Що дає опору жінці-військовослужбовиці

Опорою для мене є спілкування з близьким соціальним середовищем, друзями. Я розділяю з ними свої емоції, відчуваю їхню підтримку.

Це не обов’язково ті самі люди, що оточували до 24 лютого. Деякі люди пішли, інші — прийшли. Недавно почула: на місці, де хтось чи щось помирає, з’являється щось інше. Так і є.

Також підтримує музика, медитація (не щодня, але періодично повертаюсь до неї), щоденник вдячності (також періодично), що смачненьке (без нього, напевно, ніяк). А ще — навчання. Це дуже добре тримає. Здебільшого це психологічні відеоуроки і книжки. Потрібно мати дуже багато інформації, щоб іти в певне середовище й обговорювати якісь процеси. Тому я постійно стараюсь накопичувати й накопичувати, щоб у відповідний момент могла відреагувати.

Також мені додають енергії поезія і свічки. На останні я вже навіть підсадила колегу 🙂 Ми запалюємо свічки вечорами, а інколи, якщо є змога, навіть зранку. І це дуже приємно, атмосферно. Нагадує про мої ритуали з мирного життя.

Найголовніші слова для цивільних

Ми відмовилися від усього, щоб ви не відмовлялися ні від чого. Тому, будь ласка, не забувайте про життєві радощі. Так, триває війна, якої ми не обирали. Але можемо обрати, що в ній буде, крім пекла. Варто дозволяти собі різні стани: і сум, і радість, і злість, і божевільне щастя. Воно також є, адже люди народжуються, одружуються, святкують особисті дати.

Вірте в ЗСУ, допомагайте тим, кому можете й хочете. Будьте добрішими, адже добро робить українців українцями, визначає нас сильними людьми. Те, що є зараз, — це велика халепа, але ми не знаємо напевно, чи в якісь миті вона не ставатиме більшою. Хай як, та тільки підтримка й добро робитимуть нас сильнішими, загартованішими, стійкішими, як ті супергерої, для яких виклики — це звична справа.

P. S. За час, поки ми готували цю публікацію, Мар’яна стала командиром підрозділу.

Підтримайте збір для Мар’яни Охремчук та її чоловіка, бійців ЗСУ!
Купуємо регулярно і все необхідне: від теплого одягу і форми до кави і смаколиків. Хочу підтримати >>>