1 792
13 хв
11 Серпня, 2021
У черешневий червень спільнота «Пошуршимо?» поділилася історією своєї учасниці Богдани Безкоровайної — про те, як помічати можливості довкола себе і приймати зміни, навіть якщо це страшно і незвично. Кавуновий серпень не відстає — поговорили з Лідією Акришорою про її внутрішні зміни, про планування як інструмент для приручення мрій, про підтримку не тільки від близьких, але й від незнайомих людей. Наприкінці Ліда ділиться підбіркою улюблених книг для саморозвитку і самолюбові — додавайте у свій reading list.
Вже 8 років Ліда живе у Відні — спершу навчалася, тепер працює у проекті «Україна в європейському діалозі» в Інституті наук про людину. Разом з істориком Тімоті Снайдером розповідає німецькомовній науковій спільноті про Україну, а також уможливлює обмін молодих українських науковців з їхніми іноземними колегами у сфері соціальних наук. Поза роботою є засновницею Українського балу у Відні, пише журналістські матеріали та намагається щотижня вибиратися у гори в пошуках нових маршрутів.
Ліда переконана, що життя завжди скеровує нас у потрібному напрямку, варто лише помічати його вказівки. Нитки знайомств та збігів неодноразово вели дівчину до спільноти «Пошуршимо?», і врешті-решт вона приєдналася до курсу з ефективного планування «Плануй і кайфуй», з яким не тільки продумала, а й реалізувала свій суперквартал: «На початку курсу я поставила собі такі цілі, до яких раніше навіть подумки не зверталася — було так лячно! Але минув місяць, і я побачила результат! Зрозуміла тоді просту, але для багатьох неочевидну річ: коли фіксуєш свої мрії, а потім до них вибудовуєш план, навіть спершу сирий і недосконалий, то маленькими кроками починаєш рухатися до бажаного. Я це називаю “спіймати мрію за план”».
Коли фіксуєш свої мрії, а потім до них вибудовуєш план, навіть спершу сирий і недосконалий, то маленькими кроками починаєш рухатися до бажаного.
Коли Ліда таки вступила до спільноти, вона збагнула, як близько ком’юніті була до неї весь цей час. Як виявилося, серед учасниць «Пошуршимо?» була Віка, з якою Ліда не тільки разом навчалася в університеті, але й жила в одній кімнаті в студентському гуртожитку. А засновницю платформи Таню Пилипчук дівчина знала ще з часів протоверсії «Пошуршимо?» — невеликого тревел-блогу*. Ось так докупи склалися всі пазли.
*Проект «Пошуршимо?» народився у 2012 році як щоденник засновниці Тані Пилипчук про подорожі Азією. Проте усвідомлення, що себе неможливо знайти, а лише створити, підштовхнуло до розкриття й інших тем. Так почали з’являтися статті про самопізнання та особистісний розвиток, огляди книг, інтерв’ю, а згодом була створена спільнота для жінок. За ці роки «Пошуршимо?» еволюціонував у платформу саморозвитку № 1 для жінок в Україні. Більше про шлях проекту та роботу команди читайте тут >>>
«Хоча я вважаю себе ефективною менеджеркою і не маю проблем із пунктуальністю, з дисципліною у мене, як не дивно, біда», — розповідає Ліда. Тільки без дисципліни не буває звичок — цеглин, із яких укладається наш день і які дозволяють поступово реалізовувати заплановане. Дівчина говорить про людську вразливість у час технологій — ми губимося в шаленому ритмі дня, застрягаємо у стрічках соціальних мереж, не чуємо себе в постійному фоновому шумі. Ліда вважає, що витримувати лінію і лишатися дисциплінованим у такому середовищі допомагають дружні розмови з самим собою та підтримка інших.
Успіх нам часто показують готовим, але у спільноті “Пошуршимо?” ти наче перебуваєш за ширмою, можеш спілкуватися з людьми, які тільки йдуть до своїх результатів.
«Успіх нам часто показують готовим — завершені проекти, щасливі обличчя на фото, яскраві краєвиди з подорожей, — розповідає Ліда. — Рідко ми чуємо про сам процес — із труднощами, розчаруваннями, моментами зневіри. Одна з причин, чому я так люблю “Пошуршимо?”, — це можливість перебувати за ширмою, спілкуватися з людьми, які тільки йдуть до своїх результатів. У такому середовищі розумієш, що ти не один, можеш радіти чи часом і сумувати з іншими, запитувати їхню думку чи ділитися своєю. Це так надихає!»
Тема дисципліни та випрацювання звичок займала Ліду, тож вона чимало над нею думала і навіть проводила експерименти. Зокрема, дівчина винайшла для себе поняття «дахових» звичок — таких, які стають фундаментом для решти. «Моя найперша дахова звичка — бути усвідомленою, уважною до своїх внутрішніх станів і всього, що відбувається навколо. Раніше у кризових ситуаціях я говорила собі, що “все буде добре”, але це не діяло! Лише згодом я навчилася розбирати свої страхи і сумніви, розуміти, що лежить у їхній основі, тож змогла нарешті знайти інші “свої” звички — ті, які справді покращують моє життя»:
«Ми часто живемо на автоматі, — говорить Ліда. — Дні пролітають так швидко, що не встигаємо їх відрефлексувати, порадіти всьому тому хорошому, що з нами стається. У результаті нам здається, що нічого вартісного і не відбувається, хоча насправді це не так!»
Такі роздуми наштовхнули дівчину на думку провести невеликий експеримент — щомісяця підбивати підсумки, писати про свої інсайти, про те, що вразило чи потішило. Для цього достатньо фіксувати, що з тобою відбувається і потроху це нотувати.
Так, ухопившись за ідею, що кожен місяць — це маленьке життя, Ліда зробила серію публікацій в Instagram. «Місяць — це достатньо мало, щоб не здатися і забити, але досить для того, щоб помітити, що щось таки відбувається!», — говорить вона.
Лідина історія прикметна тим, що, переїхавши вісім років тому в Австрію на навчання, дівчина опинилася у чужій країні без свого звичного оточення. Часом бувало нелегко — бракувало підтримки і турботи, тож Ліда роздумувала над тим, що таке дружба, яке місце в нашому житті займають люди, чому і як ми опікуємося іншими і чого хочемо натомість для себе.
Підтримка — це співпереживання без оцінок, коли ти емпатуєш і тобі болить те, що болить й іншому, але при цьому немає й тіні осуду чи упередження.
«Я впевнена, що ”Пошуршимо?” трапилося в моєму житті неспроста — це був момент, коли я особливо потребувала підтримки, і у спільноті я знайшла її уповні. Тут я зрозуміла, що підтримка для мене — це співпереживання без оцінок, коли ти емпатуєш і тобі болить те, що болить й іншому, але при цьому немає й тіні осуду чи упередження. Це не так просто, як може видатися на перший погляд, особливо через стереотипи та деякі культурні установки, яких ми часто навіть не свідомі. Попри це, я вчуся їх помічати і викорінювати зі свого мислення, навіть якщо вони нібито є частиною “нормального” життя», — ділиться дівчина.
Один із Лідиних інсайтів — підтримка не завжди приходить звідти, звідки ми її чекаємо: «Ми звикли, що нас підтримують рідні, друзі, кохані, але що робити, коли ти залишаєшся сам у чужій країні? Чи коли друзі не те, що не хочуть, а просто не можуть приділити тобі увагу? Я збагнула, що не менш цінними є підтримуючі жести від малознайомих чи навіть незнайомих мені людей. Водночас я радію, коли сама можу зробити щось приємне для незнайомців. Власне, за це я люблю спільноту — там багато прекрасних дівчат, не всіх із них я знаю особисто, але чимало з них охоче надішлють мені листівку, поділяться своїм досвідом, підбадьорять. Це ж неймовірно!»
Лідина звичка з вечірнього читання не минає дарма: багато книжок уже позаду, і ось невеликий список з її улюбленого — для саморозвитку і хорошого настрою:
Якщо історія Ліди запалила й надихнула вас — лишіть коментар або поділіться статтею з друзями. А якщо зацікавила спільнота «Пошуршимо?» — запрошуємо!
Читайте також
Майстер-класи, що допоможуть пережити війну